###Фабіо РОССІ: «Я – один із вас!» ###

Серед тисяч уболівальників «Динамо», що живуть на всіх континентах, є чимало цікавих людей. Один із них – італійський спортивний журналіст Фабіо Россі, любов якого до команди поступово переросла в любов до всієї України. Причому ця любов – не абстрактне почуття. Із багатьма українцями в італійського уболівальника склалися близькі стосунки – від дружніх до майже родинних. Власне, про все це йшлося в нашій розмові.

- Уперше я побачив «Динамо» в 1975 році. Це була телевізійна трансляція фінального матчу Кубка володарів Кубків, у якому динамівці протистояли угорському «Ференцварошу». Отримав тоді величезну насолоду від гри «Динамо», особливо запам'ятався феноменальний Олег Блохін. Мені було лише 15 років, тож я з юнацькою самовпевненістю вирішив обов'язково побувати в Києві й на власні очі побачити гру «Динамо».

- Так, але в тому і є сила юнацьких мрій, що вони дають наснагу для душі, а згодом таки здійснюються. Нагода втілити мрію про поїздку до Києва в життя випала майже через тридцять років після мого першого телевізійного знайомства з «Динамо». Це було восени 2004 року. На початку листопада в Києві в рамках групового турніру Ліги чемпіонів мали грати київське «Динамо» та мадридський «Реал». Я вирішив спробувати встановити контакт із «Динамо», аби побувати на цьому матчі, причому заздалегідь не мав особливих сподівань. Написав на електронну пошту тодішньому прес-аташе клубу Сергію Полховському. Незабаром отримав відповідь: «Приїжджай, зробимо для тебе акредитацію».

- Навпаки! Досі пам'ятаю той незабутній матч за участю великих майстрів футболу, який я побачив на переповненому «Олімпійському». Можна сказати, що тоді вдруге закохався в «Динамо», тепер уже назавжди. Ніколи не думав, що знову схочу поїхати в Україну. Але після знайомства з Києвом, із людьми, які там живуть, моє життя змінилося. Київ відтоді став «моїм» містом. Під час наступної поїздки Сергій Полховський не зміг зустрітися зі мною. Саме тоді я познайомився з Олексієм Семененком, нинішнім віце-президентом «Динамо» (Київ), який із часом став найкращим другом. Можна сказати, Олексій зараз – як член моєї сім'ї, а я дуже зблизився з його родиною. Для мене це велика честь, і я вдячний за все, що він зробив для мене.

- Не лише в Києві. З того самого 2004 року я не пропустив жодної гри «Динамо» в єврокубках, приїжджав також на поєдинки чемпіонату України. Загалом набирається понад сімдесят матчів. Запам'яталися перемоги над «Шахтарем», «Дніпром», «Металістом» у чемпіонаті України, матчі з «Арсеналом», «Інтером», «Барселоною» в єврокубках...- Я на власні очі бачив чемпіонство 2009 року, був свідком повернення до «Динамо» Андрія Шевченка...- Насолоджувався грою динамівських легенд – Олега Гусєва та Олександра Шовковського.

- Так. І після цього, а може, з інших причин, стадіон, який носить ім'я легендарного Валерія Лобановського, став для мене рідним. На цій арені особлива, неповторна, чарівна атмосфера, лише там починаєш по-справжньому розуміти, що таке футбол. Стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського – мій дім, який, можливо, значить для мене навіть більше, ніж неймовірний «Олімпійський».

- Звісно ж, Майдан! Разом зі своїми друзями був на двох Майданах: першому, 2004 року, та другому, трагічному й болючому, два роки тому. Я був у зайнятих людьми будівлях та на вулицях, де загинуло багато борців за свободу, і це змусило мене полюбити Київ ще більше. Саме тут знайшов те, чого в Італії більше не існує, – гідність та гордість бути громадянином своєї країни. Через 11 років після мого першого візиту до України можу сказати, що я – один із вас, і неймовірно радий цьому!

Журнал «Динамо Київ»